Ідеї родинного виховання знаходимо в «Повісті минулих літ», «Статуті Володимира Всеволодовича», «Повчанні дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» дає підставу твердити, що ще в Київській Русі використовували між поколінні традиції, на основі яких виховувалися найбільш значущі для особистості якості: доброта, милосердя, справедливість, працелюбність. Яскравою сторінкою вияву і розвитку родинних між поколінних, оздоровчих, трудових, мовних традицій стала доба Запорізької Січі. Посібником для навчання та виховання молодого покоління того періоду служив козацький фольклор: оповідання старих запорожців, історичні легенди, перекази, думи, пісні.

             В українських родинах завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах, законами буття були звичаї, традиції, обряди. «З родини йде життя людини», «Без сім’ї – нема щастя на землі» - твердять народні прислів’я.

              Сім’я робить  життя неповторним. У народі вважають, що недаремно прожив життя тільки той, хто побудував нову хату, викопав криницю, посадив дерево, створив міцну сім’ю і виховав гарних дітей. Жити, за народними поглядами, означає творити людину, продовжувати себе в своїх дітях.

             Народ функцію сім’ї у суспільстві розглядає як відтворення людського роду, виховання дітей, організацію господарської діяльності, побуту, дозвілля.

              Основою сім’є шлюб. Той, хто його бере, здійснює надзвичайно відповідальний крок у своєму житті. Недаремно кажуть: «Оженитися – не дощ переждати», «Заміж вийти – не дощову годину пересидіти». Шлюб покладає на людину нові обов’язки: «Не штука женитися, та треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночов і колиски», а тому одруження вимагає тверезої розсудливості: «Перш ніж одружитись, треба роздивитись».

              Повна сім’я – це чоловік, жінка, діти. Ставлення до дітей є мірилом гідності людини, її морального обличчя. Діти зміцнюють сім’ю, прикрашають життя, дарують радість, продовжують людський рід. Це опора сім’ї. На спокійну старість можуть розраховувати лише ті люди, у кого є діти, онуки, правнуки. Та й на батьках лежить відповідальність за виховання дітей. Причому виховувати їх повинні батько з матір’ю.

               Тілесне виховання у сім’ї передбачає зміцнення здоров’я, сил та правильний фізичний розвиток дитини.  Кожне покоління прагнуло виростити й виховати фізично здорових, міцних, витривалих дітей, що важливо для майбутньої трудової діяльності. У здорових молодих людей народжуються й здорові діти. Народ завжди суворо слідкував за тим, щоб зачаття дитини відбулося у тверезому стані. Молодятам зазвичай не дозволялося пити міцні напої за весільним столом. Не допускалася статева розпуста, гостро засуджувалася дівоча доступність і схвалювалися стриманість і скромність молодих людей.

               Народна педагогіка передбачає і формування у дітей високої духовності та моральної чистоти через добре поставлене духовно-моральне життя сім’ї, родини.  Приклад батьків, вчинки дорослих – членів родини – це ті засоби, за допомогою яких в сім’ї здійснюється моральне виховання.

               Дієвим чинником сімейного виховання завжди була і є спільна трудова діяльність. Сімейна праця, конкретні трудові обов’язки дітей мають сильніший духовний вплив, ніж словесні повчання. Народна філософія розуміє працю як доцільну діяльність людини, спрямовану на створення матеріальних і духовних цінностей ( «Чесна праця – наше багатство», «Справжнє життя – в праці», «Без діла слабіє сила»).

               Організація сімейного виховання на основі зв’язку з працею дорослих – це єдиний шлях розв’язання найважливішого завдання народної педагогіки – залучення до соціального досвіду людей кожного нового покоління.

               Сім’я завжди турбується й про розумовий розвиток дітей, адже правильно поставлене розумове виховання в сім’ї розкриває перед дітьми широкий простір для накопичення знань, як базу для формування світогляду, оволодіння основними розумовими операціями, вироблення інтелектуальних вмінь.

               Особливу увагу в сім’ї приділяють вихованні у дітей любові до батьків, рідні, рідної мови, культури народу, поваги до людей, піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе, шанобливого ставлення до звичаїв, традицій, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

                Народна педагогіка прагне на допомогу батькам у вихованні мобілізувати якомога більше людей. Одним з яскравих підтверджень цього є давня традиція вибору кумів, тобто других батьків новонародженого, його опікунів і захисників. Кумівство – це прекрасна знахідка народної педагогіки. Куми – це батьки-дублери, громадські уповноважені, які добровільно тримають педагогічне шефство над дитиною від її народження й аж до зрілості. У куми намагаються запросити людей авторитетних, розсудливих, працьовитих, які викликають почуття симпатії і поваги ( «Батьки суджені, а куми люблені» - говорить народна мудрість.

               В українців завжди схвалювалися багатодітні сім’ї. Великий дар природи – продовжити себе й повторити у нащадках. Про щастя мати дітей йдеться у низці українських прислів’їв: «Малі діточки, як ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку», «Діти, як рожеві квіти».

               У практиці народного виховання виробилася розгалужена система різноманітних методів-стимулів: педагогічна вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання.

               Найпоширенішими із заохочень є схвалення доброго вчинку дитини, похвала, нагорода, лагідний погляд, усмішка. До покарання вдавалися лише для того, щоб викликати у винуватця неприємні переживання, гіркоту провини й сором за поганий вчинок, каяття і бажання ніколи більше не повторювати його. Народна педагогіка не визнає покарань, які принижують людську гідність дитини, шкодять її здоров’ю. Справжнє покарання завжди справедливе й сприймається дитиною як заслужений засіб впливу на неї.

                  Пріоритетним у народі є піклування про здоров’я та фізичний розвиток дошкільняти ( «Немає щастя без здоров’я»).  З цього, власне, й розпочинається виховання в родині. За приписами народною педагогіки, що більше дитина рухається, то краще вона росте й розвивається ( «Як дитина бігає і грається, то їй здоров’я усміхається»). Найпоширенішим, найдійовішим та ще й загальнодоступним засобом фізичного виховання є оздоровча сила природи – сонячне проміння, чисте повітря, вода.

                 Важливою умовою родинного виховання є відзначення родинних свят, за участю в них дітей, і вшанування пам’яті предків, загиблих чи померлих родичів.

                 Про нерозривність зв’язків поколінь у сімейному колі, вплив родинних звичаїв, життєвого досвіду на дитину влучно та образно говориться в народних прислів’ях і приказках: «Так батьки жили, так і нам треба», «І мій батько такий був, і я в нього вдався», «З матері народивсь», «Які самі, такі й сини», «Яблучко од яблуньки  не відкотиться, а хоч відкотиться, то хвостиком обернеться», «Яка неня, така й доня», «Яких сотворили, таких і майте», «Ниточка веде до клубочка».

                Виховувати дитину – велике щастя і в той же час складна і відповідальна справа. Щодо того, коли слід починати виховання дитини, в народній педагогіці були певні погляди: «Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, то тоді вже не навчиш», «Коли дитину не навчили в пелюшках, то не навчите в подушках». Про гарне виховання дітей кажуть так: «Викохав дитину в добру годину», «Любо й ненці, як дитина в честі», «Батьків син», За цю науку цілуйте батька й матір в руку». Важливою складовою родинного життя є мовленнєве спілкування батьків з дітьми та поміж собою. Народна мудрість говорить: «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається», «Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями»,  «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться», «Вола в’яжуть мотузком, а людину – словами».

                 Народна педагогіка розробила специфічні для виховання дошкільників засоби, що відповідають особливостям розвитку дитини: колискові пісні, завдяки яким вона вперше прилучається до рідної мови; пестушки, якими супроводять перші рухи дитини; потішки – елементарні словесно-рухові ігри малюка з пальчиками, ручками, ніжками; забавлянки – маленькі віршики, пісеньки, казочки у віршах, сюжет яких передає цікавий епізод, важливий у виховному значенні.

                 Підростаючи, дитина залучається до народних ігор, традиційних вітань та інших естетичних норм. Вона знайомиться із загадками, прислів’ями та приказками, казками.

                 Основа українського родинного спілкування – мовленнєвий етикет. Уміння говорити, розповідати починається з уміння слухати: «Будеш добрим слухачем, будеш добрим оповідачем», «Умієш говорити, навчись слухати». Українці цінують у спілкуванні ввічливість, привітність, доброзичливість. Слово «ввічливий» в українській мові має давню історію. Щоб під час зустрічей, переговорів показати своє мирне ставлення, відсутність ворожості, люди мали дивитись у вічі один одному. Отже, первинне значення слова «ввічливий» - той, хто дивиться у вічі. Згодом «ввічливий» стали вживати щодо людини, яка дотримується певних правил, уважна, привітна.

                 Українці вірили в силу добрих і лихих слів і казали про це так: «Вода все сполоще, лише злого слова ніколи».

                 Основою народного етикету є повага до громадської думки. «Не можна», «Що люди скажуть», «Не сміши людей» - ось правила, якими керувались у поведінці й спілкуванні.

                 Українська дитина ще змалку вміла вітатися, прощатися. За народним звичаєм, дитя вже з року починали вчити «давати чолом», вітаючись із старшими. В українському селі традиційно віталися як із знайомими, так і з незнайомими людьми. Першими мали вітатися молодші із старшими. Дітей привчали розмовляти спокійно та лагідно, чесно вислуховувати дорослих, ввічливо звертатися із проханням. Якщо й сучасні діти частіше чутимуть від батьків та вихователів привітальні звертання                  ( «добридень», «бувайте здорові», «доброго здоров’я» тощо) , це сприятиме вихованню в них приязного ставлення до людей, збагаченню їх словника.

                 Українська дитина шанобливо зверталася до своїх батьків, родичів на Ви. Існувало ласкаво-шанобливе ставлення до кожного члена родини: матінко, нене, татку, няню, бабусю, дідусю. Щоб дитина лагідно зверталася до своїх батьків, вона обов’язково має сама чути такі слова.  В українській мові існує безліч пестливих звертань: дитиночко, малятко, серденько.

                 Пошана до батьків виявлялась у пошані до батьківського слова. Перед початком важливої справи, рушаючи в дорогу, кожен поспішав заручитися добрим словом своїх батьків. Для цього діти зверталися до батьків із проханням: «Тату, мамо! Благословіть у дорогу!» А батьки відповідали: «Ми благословляємо, і хай Бог тебе благословить».

                 Отже, сім’я в народній педагогіці розглядається як природне середовище первинної соціалізації дитини, джерело її матеріальної та емоційної підтримки, як засіб збереження й передачі культурних цінностей від покоління до покоління. В домашніх умовах забезпечується така організація життя дитини, при якій малюк засвоює позитивні приклади життєдіяльності дорослих, готується до життя і практичної діяльності, набуває власного досвіду поведінки.